Харківська обласна організація
Національної спілки журналістів УКРАЇНИ

Заснована в 1959 році. Найбільша громадська організація Харківщини
Зв'язок через Viber
Close
Секретаріат
ХОО НСЖУ
Viber
208 РОКІВ ХАРКІВСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ
В. ГРЕЧЕНКО
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін,
юридичної журналістики та мовної підготовки
Харківського національного університету внутрішніх справ, член Національної спілки журналістів України.
4 травня 1812 р., 200 років тому, харків'яни отримали привід для гордості та подолання
синдрому провінціалізму. У їхньому рідному місті вперше вийшла газета, яка називалася «Харьковский еженедельник». Привід для гордості, без сумніву, був, оскільки у той час у величезній Російській імперії видання газет було значною рідкістю. Харківська газета стала
другою з провінційних газет, що видавалися в цей час у державі (першою була провінційна
газета «Казанские известия. Газета политико-учено-литературная», що вийшла у 1811 р.)
Видавцем першої харківської газети був професор філософії Йосип Лангер, а редактором — професор агрономії Карл Нельдхен. Газета одразу стала достатньо популярною — її наклад досяг 600 примірників. Проте вже 20 липня 1812 р. видання газети було припинене у зв'язку з початком війни з Наполеоном.
Історія харківської журналістики нерозривно пов'язана з історією європейської журналістики, виникненням періодичної преси. Журналістика як особлива сфера суспільної діяльності виникала у кожного народу на досить високому ступені соціального розвитку. Феодальне суспільство з його відокремленістю і натуральним господарством практично не потребувало широкого обміну інформацією. Тільки зі зростанням капіталістичних стосунків — товарного
обміну або, принаймні, розвитком елементів капіталістичного устрою у рамках феодалізму, коли з'являлися сучасні способи поширення інформації за допомогою тиражування новин на машинній основі, народжувалася журналістика.
До матеріально-технічних передумов виникнення журналістики належить прогрес у науковій і виробничій областях, що розширив матеріальну базу освіти і культури. Змінюють один одного, стаючи усе більш зручними, знаряддя і матеріали для письма. Замість громіздких сувоїв з'являються перші книги, замість дорогого пергаменту — папір. У Німеччині Йоганн Гутенберг з Майнца (XV ст.) застосував набірний шрифт — окремі літери (букви, знаки), з яких можна скласти будь-який текст, і використав виноградний прес для друкування
Біблії. Його вважають винахідником книгодрукування, що ознаменувало початок нової ери в історії світової культури.
У долі кожного народу є подібні пам'ятні сторінки. Першим друкарем українських книжок був німець Швайпольт Фіоль, який надрукував у Кракові кирилицею 1491 року «Октоїх» та «Часословець». Обидва видання містять багато ознак живої української мови. Першим власне руським друкарем був Франциск Скорина, книги якого, видані у Вільні 1525 року, справили помітний вплив на раннє українське друкарство. Друкарня, заснована в 1572— 1573 роках у Львові емігрантом, вихідцем з Москви, Іваном Федоровим, поклала початок постійному українському друкарству.
Забігаючи на шляху історії вперед, згадаємо тут і інші великі технічні новації, що рішуче змінили швидкість поширення масової інформації і, значить, позначилися на розвитку журналістики: винахід телеграфу (1832), фотографії (1839), телефону (1876), звукозапису (1877), радіо (1895) і так далі. Безпосередньо у поліграфії революційні перевороти вчинили ротаційна
друкарська машина (1846), що замінила плоский друк окремих листів на роботу з рулоном паперу, і рядковідливна машина лінотип, яку винайшов американець О. Мергенталер (1884), що прийшла на зміну ручному набору окремих літер. Процес удосконалення засобів фіксації і доставки інформації, зрозуміло, продовжився в XX ст., він не зупиняється і в наші дні.
За кордоном перші друковані газети з'являються в XVI-XVII ст. Прадавня з газет « Relatio», що дійшла до нас, виходила в Страсбурзі в 1609 р. щотижня. Назва «Relatіо Adler» була багатослівною і пишною: «Відомість про усі видатні і визначні події, що відбулися у Верхній і Нижній Німеччині, у Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Валахії, Молдавії і Туреччині за нинішній 1609 р. Усі відомості віддруковані в тому вигляді, в якому
були доставлені». Лише через багато років газети набули звичних нам сьогодні коротких і виразних імен. На зорі преси вони ніби додатково підтверджували своє право на існування за допомогою розгорнутої і багатообіцяючої назви-титулу. Насправді, звичайно, кореспондентська служба ще не була в змозі забезпечити повноцінне охоплення всіх скільки-небудь «видатних і визначних подій».
Та і поліграфічне виконання видань, якість паперу, стиль викладу залишали бажати кращого. Саме слово «газета» — італійське. «Gazzetta» називалася дрібна монета, що складала ціну письмового повідомлення про яку-небудь торгову новину. У Венеції — місті, що було в XVI ст. одним із центрів світової торгівлі, збиралися вісті з усіх частин світу. Заповзятливі писарі розмножували від руки ці повідомлення і продавали їх діловим людям вимагаючи за кожен екземпляр «gazzetta». Поступове найменування ціни перейшло і на рукописні повідомлення, так що, коли виникли друковані органи преси, їх відразу назвали газетами.
Проте не можна не згадати про те, що загальноприйнятим терміном це слово стало з легкої руки Т. Ренодо — засновника першого у Франції національного видання під назвою «La Gazette» (1631). У XV ст. друковані газети з'явилися в Бельгії (1605), Швейцарії (1610), Франції (1611), Англії (1622), Італії (1636), Іспанії (1661) та інших країнах Європи. За підрахунками істориків, у 1630 р. їх було не менше 30. Сам термін «журналістика» походить від французького слова «journal», що означає «щоденник», «журнал». У Російській імперії, до якої з ХVІІІ ст. входить більша частина українських земель, термін «журналістика» спочатку використовувався тільки для позначення журналів, десь у середині XIX ст. його стали застосовувати до всіх періодичних видань, у тому числі і до газет. Але було б неправильно вважати, що журнали з'явилися на світ раніше газет.
Перша російська друкована газета «Відомості» почала своє існування в 1702 р. До цього в Росії видавалися рукописні попередники газети «Куранти» або «Звісткові листи». Це були зведення політичних новин, переписані в одному, рідко в двох примірниках від руки, що призначалися для прочитання царем і найближчими боярами. Збереглися рукописні вісті з 1621 р. і пізніше. У них говорилося про битви, узяття міст, про прийоми послів, про державні
договори, про прибуття кораблів з товарами, появи комет тощо. Джерелом цих відомостей служили німецькі, голландські, польські, шведські газети. Вони поступали в Посольський наказ, де дяки вибирали вісті, заносячи їх у російському перекладі на вузькі довгі листи паперу — «стовпці». Так складалися «Куранти», від французького слова «courant» — поточний.
Одним із центральних предметів дискусій майже одразу з виникненням журналістики стала свобода преси. Преса належала до тих сфер прояву свободи, які понад усе привертали увагу громадськості. Для демократичних кіл, особливо в революційні періоди, захист журналістики від світського або клерикального втручання був одним з головних гасел боротьби.
Її мета і підсумок знайшли яскраве втілення, наприклад, у першому у світовій історії законі про свободу друку (Швеція, 1766) і декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції в 1789 р. Відповідна стаття Декларації, включена в нині чинну Конституцію Франції, говорить: «Свобода думки і переконань є одним з вищих прав людини; кожен громадянин може вільно писати, говорити і публікувати все, що захоче, за винятком зловживання цією
свободою у встановлених законом випадках». Широку популярність у світі придбав Білль про права — поправки до Конституції США (1791). У першій поправці свобода друку зафіксована в одному ряду з іншими найважливішими громадянськими правами: свободою слова і віросповідання, правами народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями.
Фактично з перших днів свого існування українській журналістиці довелося боротися з різними цензурними обмеженнями. На час виходу першої харківської газети діяв Цензурний статут 1804 р. — перше в Росії зведення правил з цензури. Він уводив попередню цензуру, формально знищену указом 1802 р., причому вона передавалася у ведення міністерства народної освіти (у XVIII ст. спостереження за друком здійснювалося управами благочинності, тобто поліцією). Статут неначе розширював права письменників і журналістів, допускаючи обговорення у пресі суспільно-політичних питань, але в той же час підкреслював, що «дослідження всякої істини, що стосується віри, людства, громадянського стану, законоположення, управління державного або якої б то не було галузі правління», повинне проводитися «скромно і розсудливо», без жодної вільнодумності.
На початку XIX ст. у провінційних містах імперії виникло 3 нові гезети. Услід за Казанню і Харковом газети поступово з'являються і в інших містах — великих торгових центрах: Астрахані (1813), Одесі (1820) тощо. Проте вони були, як правило, недовговічні, існували рік чи два, якщо не припинялися вже на перших номерах. Пояснювалося це суворістю цензури, малим числом передплатників, відсутністю видавничого досвіду. Праця журналістів не оплачувалася літературним гонораром, і це заважало перетворенню любительського зайняття журналістикою на професію. Проте розвиток журналістики у Харкові не припинився.
У 1816 р. харківський поет і байкар Василь Маслович почав видавати сатиричний журнал «Харьковский Демокрит», який проіснував півроку (січень-липень 1816 р.) Цей журнал був першим, і на той момент єдиним суто сатиричним виданням у тодішній Російській імперії. Масловичу вдалося залучити до роботи над журналом авторів, пізніше відомих не лише в Харкові, але і в Петербурзі, — Григорія Квітку, Акіма Нахімова, Ореста Сомова, Івана
Срєзневского. Також із журналом співпрацювали такі помітні фігури в тодішньому інтелектуальному житті Слобідської України, як Розумник Гонорський і Олександр Паліцин. Загальна спрямованість журналу була підкреслена гумористичною спрямованістю, включала жартівливі вірші, літературні пародії (у тому числі на таких метрів тодішньої літератури, як Ломоносов і Сумароков), сатиричні замітки, епіграми тощо. Деякі твори на місцеві теми, що зокрема, належали перу Василя Масловича, рясніли українізмами або були написані розмовною українською мовою. — Це був перший досвід використання української мови в періодичному друці.
У 1816-1819 рр. при Харківському університеті виходив «Украинский вестник» — перший в Україні літературно-художній, науковий і суспільно-політичний щомісячний журнал; переважно російською мовою; за ініціативою І. Срєзневського під редакцією Є. Філомафітського, Р. Гонорського і Г. Квітки-Основ'яненко при активній співпраці П. Гулака-Артемовського. Наклад складав 350-500 примірників, журнал самоокуповувався.
Із 1817 р. до 1824 р. виходили «Харьковские известия» — щотижнева літературна газета. Заснована 1817 р. журналістом А. А. Вербицьким. Із 1819 видання газети перейшло до ради Харківського університету, її редагували П. Гулак-Артемовський, Є. Філомафітський та ін. Загальнополітичні відомості дозволялося лише передруковувати з петербурзьких газет. У
газеті друкувалися, зокрема, вірші Г. Квітки-Основ'яненка.
У 30-х роках XIX ст. видаються літературні збірки «Украинский альманах» (1831 р.)
і «Утренняя звезда». З 1838 р.— «Харьковские губернские ведомости» — офіційна газета, яка видавалася російською мовою спочатку щотижня, з 1866 року — двічі на тиждень, з 1868 року — 3 рази, з 1870 року — 4 рази, з 1874 року виходила щодня. Газета припинила існування 31 грудня 1915 р. Відомими редакторами і видавцями газети були: юрист О.Д. Градовский, професор Харківського університету А. С. Вязігін (останній видавець газети, яку редагувала його дружина).
«Харьковские губернские ведомости» були великою загальною газетою, яка вважалася однією з кращих провінційних газет. Ця газета складала противагу іншому великому друкованому органу Харкова — газеті «Южный край». «Южный край» — видавався російською мовою в Харкові з 1 грудня 1880 р. по 1918 р. Видавцями-редакторами були О. О. Йозефович, І. А. Воронецький, із 1910 — А. Н. Краснов та інші. У 1912-1917 газета виходила двічі на день — ранковим і вечірнім випусками. У 1899-1917 окремі номери виходили з «Ілюстрованим збільшенням». У кінці 1890-х років його наклад складав від 2 до 5 тисяч екземплярів, після революції 1905-1907 рр. — від 12 до 40 тисяч на день. Газета фактично очолювала п'ятірку наймасовіших газет на українських землях Російської імперії. З 1890 — х рр. газета не піддавалася попередній цензурі, щодня виходила на 6-8 сторінках, а в неділю — на 12 сторінках. До половини і більше її об'єму займала реклама і оголошення. Ціна газети складала 3 копійки.
І у радянські, непрості з усіх боків часи харківські журналісти продовжували свою нелегку роботу. Засновуються нові газети, які виходять під новими гаслами і мають іншу спрямованість. Перший номер газети, яка нині називається «Слобідський край» вийшов 10 березня (за старим стилем) 1917 р. під назвою «Пролетарій». У 1920-1924 рр. ця газета виходила російською мовою під назвою «Пролетарий», пізніше до 1930 — як «Харьковский
Пролетарий», після українізації, 1930 р. — «Харківський Пролетар» (1938 р. створено і російськомовну обласну газету «Красное Знамя»). Із 1934 р. газета дістала назву «Соціалістична Харківщина», з 1990 р. — «Слобідський край». 1975 р. «Соціалістична Харківщина» мала наклад 68000 примірників («Красное Знамя» — 110 000).
Ще одним засобом масової інформації є, як відомо, радіо. Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902 р. Початки радіомовлення припадають на 1924 р., коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі.
Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві (1925). Введена у дію (1927). Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. Харків був першим містом України, де почалося радіомовлення українською мовою. Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.
Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. У 1951 р. у Харкові була відкрита перша в Україні і третя в СРСР (після Москви і Ленінграда) студія телебачення.
Якщо на початку XV ст. у світі нараховувались одиниці періодичних видань, то через століття їх було близько 100, ще через століття — 900, а до 1900 р. — близько 50 тисяч. У 90-і роки XX ст., за даними американського Центру для іноземних журналістів, на земній кулі виходило 9,5 тисяч лише щоденних газет, причому їхня кількість і сукупний наклад за десятиліття зросли на 12%.
Перевірте, чи Ви є в реєстрі журналістів ХОО НСЖУ.
Made on
Tilda